Перейменування вулиць чи меморіал – як вшанувати пам’ять захисників та борців за незалежність України, чому це важливо та які ризики існують

21 квітня 2023 року президент підписав історичний закон про «деколонізацію» топонімів, який на правовому рівні знищує систему ідеологічного впливу росіян — топоніміку та пам’ятники, — яка десятиліттями використовувалася ними та місцевими колаборантами як гібридна зброя у війні проти України.

Громади все частіше вшановують сучасних захисників України, віддаючи їм перевагу перед суворовими та пушкіними. Схоже, саме повномасштабне вторгнення та українські герої минулого і сучасності стали культурним ядром, навколо якого об’єдналися громади, котрі ще недавно вважалися «живильним ґрунтом» російського впливу. Але не всі.

У окремих, за мотивуючою згодою місцевої влади, все ще триває тривожна внутрішня дискусія. Чи не перетворяться населені пункти «на цілі кладовища»? Що раціональніше — багато вулиць чи один меморіал у місті? Чи, взагалі, важливо згадувати зараз борців за незалежність України у ХХ ст.? Може, варто почекати десять років?

Чому треба помічати, як Одеса йде в тінь

Ми вже писали, що мер Геннадій Труханов до останнього не хотів прощатися з пам’ятниками Катерині ІІ та Олександру Суворову і висловлювався проти перейменування вулиці Пушкінської. Але після їх демонтажу під тиском громадськості міська влада продовжила боротьбу як за маркери «руского міра», так і проти українських героїв.

Наприклад, після суспільного тиску було розпочато процес зміни Статуту міста, який і досі прославляє імперське військо та визначає російську мову як «невід’ємну складову культурної спадщини міської громади». Опублікований проєкт залишає незмінною дату дня міста — «2 вересня», що є продовженням міфу про заснування Одеси Катериною ІІ, та визначає 10 квітня як «День визволення Одеси» — на радянський штиб, замість науково- та історично-прийнятного терміну «День вигнання нацистських окупантів».

Але найгірше і найцинічніше — це заборона називати вулиці іменами людей, якщо не минуло десять років від моменту їх смерті. Це прямо унеможливлює вшанування військових, котрі загинули, захищаючи Україну, починаючи з 2014 року. Їх в Одесі чимало. За таку ж пропозицію виступили члени історико-топонімічної комісії міської ради, яка відповідає за процес перейменування та демонтажу пам’ятників у місті.

Попри повномасштабне вторгнення, до складу комісії входять люди, які у 2016 році намагалися повернути комуністичні назви та скасувати назви на честь героїв російсько-української війни та діячів УНР, або ж захоплюються українофобами. Тому не дивно, що зараз шукаються формальні приводи не дати наповнити суспільний простір іменами борців за незалежність, пропонуючи здебільшого абстрактні назви (Дитячих мрій, Університетська), узагальнені (Українських героїв) або ж «космополітичні» (Ференца Ліста, Рислінга).

Навіть у громадських обговореннях містяни можуть голосувати лише за безальтернативні пропозиції комісії, а пропозиції громадськості просто ігноруються. Отже, відсутність жорсткої реакції центральної влади на бездіяльність мера на початку вторгнення і спроби розхитування ситуації навколо маркерів «руского міра» дають ґрунт для подальших провокативних маневрів. По суті, формально декларуючи загальні проукраїнські тези, одеська влада продовжує протидіяти державній політиці національної пам’яті, вкидаючи в суспільний дискурс без перебільшення принизливі й абсурдні тези.

Чому громади не перетворяться «на цілі кладовища»

Дуже дивно чути таку тезу, особливо від людей, котрі називають себе істориками. Кожен загиблий воїн сьогодні — це особистість, яка ще вчора жила з нами в сусідньому під’їзді, ходила на роботу або ж вела масштабну громадську діяльність. Загиблі військові — це не просто цифри або ж хрести на цвинтарі, це люди зі своєю життєвою історією: десь яскравою, а десь буденною, однак від цього не менш важливою. Так, вони залишають цей світ і перетворюються на пам’ять поколінь, яку зберігають їхні рідні та близькі, друзі, побратими, відвідуючи місця поховання.

Проте, в контексті столітніх воєн із Російською імперією, чи справедливо і достатньо цього для людей, які віддали найдорожче — своє життя за незалежність України і за нас із вами? Чи достатньо цього для майбутніх поколінь, аби знову не наступити на ті ж самі граблі «братніх народів»?

Наповнення суспільного простору назвами вулиць — це не про кладовище чи поховання, це про те, щоб пам’ять про героїв оживала щоразу, коли маленький допитливий громадянин запитає: а хто такий цей Ігор Афанасьєв чи Степан Чобану? Вони щоразу розкажуть свою історію, навіть коли пересічний перехожий на секунду задумається над тим, на честь кого названо ту чи іншу вулицю.

Ну й будьмо справедливими: люди, котрі опонують ушануванню пам’яті героїв нашої незалежності фразою про «перетворення міста на кладовище», перебувають у радянсько-російській парадигмі. Де вулицям давали імена «героїв» радянського режиму, містам — імена померлих вождів, а в центрі омріяної ними горілчано-скрєпної імперії взагалі лежить труп. Здається, що хтось склав на відмінно норматив із подвійних стандартів.

Чому багато вулиць — раціональніше, ніж один меморіал

У деяких громадах, а так само в Одесі, пропонують не називати вулиці на честь захисників, а помпезно пишуть: «імена кожного героя будуть викарбувані на …» і далі — камені, меморіалі тощо. Однак що таке один меморіал у мільйонному місті? Хай би яким він був — це мізерний відсоток публічного простору. Такий підхід більше нагадує радянський — перемога абстрактного «радянського народу» на противагу особистостям, виняток становили міфологізовані, маргінальні та подекуди неіснуючі особистості або формування (Марінеско, панфіловці, матросови).

Сьогодні випав рідкісний історичний шанс очистити публічний простір від російських колоніальних маркерів та наповнити його національними сенсами, у тому числі історіями й особистостями наших захисників/ниць.

Ще одна теза: «Дуже хочеться назви, які не прив’язані до особистостей, — це дозволить їм жити безкінечно». Навіщо дарувати «безкінечне життя» безликим вулицям, на противагу найменуванням на честь видатних постатей, які творять історію України в тому числі й Одеси прямо зараз? Які можуть бути прикладом для наступних поколінь.

Члени комісії пропонують створити «єдиний красивий монумент з іменами кожного загиблого воїна», але не уточнюють, що попередня спроба створення монумента завершилася поки що нічим. Такий монумент, безумовно, потрібен, проте в суспільному просторі, очевидно, він програє сотням безликих вулиць, яких і так удосталь.

Чому, взагалі, вулиця на честь Віталія «Хвата» Блажка — одесита, захисника Маріуполя, нагородженого орденами за мужність усіх 3-х ступенів, чи Святослава Караванського — борця за незалежність у ХХ ст., члена ОУН, дисидента, має колись зникнути з мапи Одеси й «не жити вічно»?

Чи не тому, що вказані особи випадково розповіли про чужі або ж свої майбутні плани і фантазії? Топонімічний простір, який може заповнитись історіями видатних людей та подій і формувати національну пам’ять, пропонується віддати на поталу підходу «какая разніца».

Чому важливо згадати борців за незалежність України у ХХ столітті

Повномасштабне вторгнення дало поштовх переосмисленню ставлення до тих, хто боровся проти імперії у минулому столітті, кого клеймила російська пропаганда, — вояків УНР та УПА, членів ОУН, дисидентів та інших відомих і раніше «неоднозначних постатей».

Кожен українець після 24 лютого трошки відчув їхнє становище, оскільки теж був записаний у «нацисти» лише тому, що не погодився з окупацією своєї незалежної країни агресором. Так Росія сама вщент розбила нав’язану тезу про «спільну історію», оскільки тепер кожен міг провести паралелі з 1917–1922 роками, коли українці вступили у визвольні змагання чи коли націоналістичне підпілля вело боротьбу проти окупаційних режимів.

Вшанування борців за незалежність у ХХ ст. буде незайвим нагадуванням про те, що таку боротьбу ми ведемо не лише зараз і що це не є черговим випадковим «конфліктом» або «ссорой»: цілі покоління українців виборюють свою свободу і вже неодноразово пережили імперську окупацію.

Більше того, саме цей історичний період найменш представлений в українській топоніміці. Деякі громади вже демонструють такий підхід, наприклад у Києві та Кременчуці масив таких назв є доволі значним, а в місті Рені на Одещині з’явилася вулиця Дмитра Дорошенка — міністра закордонних справ Української держави, одного з авторів зовнішньої політики Української Держави в Бессарабській кризі 1918 року (5 червня 2018 року МЗС направило ноту, в якій однозначно вказувалося: «Бессарабія — це Україна»), що є яскравим прикладом історичної та територіальної синергії.

Чому не варто чекати десять років

Можливо, якби Україна переживала спокійний перебіг свого історичного розвитку, така теза могла би мати місце. Однак зараз, коли наша країна без перебільшення веде боротьбу за виживання, віддавати суспільний простір на поталу абстракції, що швидко заповнюється агресивним сусідом, у стратегічному плані дорівнює самогубству. Перейменування, які відбудуться, вже зараз почнуть формувати свідомість цілих поколінь, і нові назви, які демонструють, на кого рівняється суспільство, великою мірою визначать, яким воно буде вже через тих десять років.

Нарешті, наше суспільство може подолати нав’язаний синдром «простої людини»: адже загиблі захисники чи дисиденти — це такі ж «прості люди», які змогли здійснити вчинок, — вони приклад для вшанування, приклад того, на кого необхідно рівнятися суспільству.

Більше того, сутнісні та персоніфіковані перейменування — це чіткий сигнал бійцям на фронті про те, що вони повертаються в міста, де немає місця російським тригерам; і про те, що простір навколо них уже змінюється, їхні загиблі побратими шануються і саме вони займають заслужену частку суспільного простору в місті, за спокій якого загинули.

Про це треба пам’ятати і громадам, і владі, яка не повинна допускати дій таких комісій ні в Одесі, ні в будь-якому іншому місті України. Це питання національної безпеки.

Автор: Артем Карташов, адвокат

Першоджерело статті – сайт “Дзеркало тижня”